ДВІ ДАТИ КВІТНЯ. Чи легко бути Президентом "нації в резервації"?
7 квітня 1841 року.
Цю дату Тарас Шевченко поставив у вступі до “Гайдамаків” – поеми про український визвольний рух 18 століття, що охопив Київщину, Поділля, а згодом Волинь, Білорусь, Галичину.
Цензура протидіяла виданню “Гайдамаків” як могла, бо, як казав царський міністр освіти, ті події “жєлатєльно болєє ізглажівать із памяті народа, нєжєлі возобновлять в нєй”…
12 квітня 1920 року.
Того дня в Мельниках, що на Черкащині, загинув командир холодноярських повстанців-УНРівців Василь Чучупак.
“Гайдамаки” Т. Шевченка достатньо відомі. Принаймні, поему вивчають у школі. Повстанці і вояки УНР – фактично закрита тема. Це – персонажі невідомої для більшості українців війни. Війни, яка дійсно була для нас і Вітчизняною і Великою, зважаючи на масштаби, тривалість і запеклість воєнних дій. А головне, ті роки і та війна – основа для розуміння всього подальшого розвитку України аж дотепер. Вона дає відповіді на запитання, чому ми сьогодні є такі, які є і хто є хто в сучасній Україні.
Взагалі, якщо послуговуватися словами з відомого фільму Мела Гібсона “Хоробре серце” про боротьбу шотландців за незалежність, то стан розуміння сучасними українцями власної історії можна вмістити у невеличкий діалог:
- Тату, тату! Але ж історія каже …
- Історію, синку, писали ті, хто розстрілював наших героїв…
Українське суспільство досі не усвідомило очевидне: війна проти УНР була першим “Афганістаном” Кремля у 20 столітті з результатами, що вплинули на весь подальший хід загальноєвропейської історії. Щоправда, до Кабула Москва доправляла маріонетковий уряд Кармаля літаком, а до захопленого нею 70 роками раніше Харкова “уряд” Раковського – потягом….
Потім упродовж десятиліть нам в голови “вантажили” фальшивий термін “громадянська війна”, покликаний замаскувати сам факт експорту до України російського більшовизму та багаторічної війни Росії проти української нації з подальшим утворенням на наших теренах колоніальної структури УССР.
З Афганістану Москва таки пішла. В Україні залишилась і дотепер – передусім у світоглядних орієнтаціях більшості населення внаслідок довготривалої російської присутності й “зачистки” української свідомості. Відтак, учорашні агресори-колоністи та їхні нащадки стали нашими співгромадянами.
Цей безперечний, але “незручний” для багатьох факт і мав би стати домінантою у розв’язанні нинішніх гуманітарних проблем, зокрема, мовних. А влада мала б допомогти народу в осмисленні і подоланні наслідків тих подій.
Натомість, з 1991 року вона демонструє тваринний страх образити правдою про ту війну нащадків тих, хто нас завойовував і запопадливу готовність закріпити те гуманітарне статус-кво, що склалося внаслідок поразки українців.
Подивилися б краще на Європу. Там не бояться називати англійців Північної Ірландії нащадками тих, хто колись завойовував для Англії Ірландію.
А що знаємо про власну історію ми?
… Того самого 1945 року, коли закінчилася Друга світова війна, в СССР було вперше оприлюднено унікальний документ за підписом Лєніна, датований 1січня 1918 року, “Про призначення Надзвичайного комісара Району України (як Вам назва! – О. Р.) Орджонікідзе” (йдеться про створення воєнної окупаційної адміністрації) з тими самими функціями (військова, продовольча, банкова та ін.), що мав згодом німецький Рейхскомісар України гауляйтер Кох.
… А чи багато хто знає, що поруч з регулярними арміями УНР та УГА на Східній Україні існував масовий повстанський рух? Що через 25 років повстанці УПА брали собі за псевдо прізвища холодноярців, а провідники ОУН наголошували, що їх надихав приклад боротьби Наддніпрянської України 1917-1920 років…
Років, коли на Черкащині і Кіровоградщині народилося вітання “Слава Україні!” – те саме, що в 2004-му лунало на Майдані в Києві у дні Помаранчевої революції… Цікаво, чи знає про це Президент і чи відчуває цей зв’язок часів?
У вересні позаминулого року В. Ющенко завітав до села Мельники, де саме відкривали пам’ятник холодноярським повстанцям. Лише в цьому селі в збройній боротьбі загинуло понад триста хлопців і дівчат… Учасники зборів подарували майбутньому Президентові книжку Р. Коваля “Повернення отаманів Гайдамацького краю” про війну 1917-1920х років. В. Ющенко був зворушений і щиро подякував…
То чи не прийшов час реабілітувати вже цього року, поки живі їхні діти, тих, хто боровся за нашу незалежність? Адже Кремль почепив на них тавро “бандитів”…
Проте, навіть стислі уривки з листівок-відозв холодноярського штабу розповідають нам про те, якими вони були…
“Тепер, коли вся Україна охоплена повстанням проти Раковського і К, штаб Холодного Яру прохає селянство допомогти йому у його творчій роботі визволення українського народу від насильників…” (1919 р.),
“Будьмо всі організовані в бойовий час і тоді ми хутко поженемо ворога аж до Москви! До Зброї !..” (1920 р., вересень),
“Хай живе Українська Народна Республіка!” (1921 р.)…
… А хто “редагує” історію України в останні роки? Здебільшого це або діти та онуки тих, “хто розстрілював наших героїв”, або добряче “зачищені” етнічні українці… Звідси й “результати”…
Хіба не ясно, що святкувати 23 лютого під виглядом “Дня захисника вітчизни” свято російської армії, яка саме в дні свого “народження” 1918 року наступала на Київ, а згодом розстрілювала на його вулицях українців, можуть лише духовні каліки, точніше інваліди постсовєтського простору? Або ж ті, хто заклопотаний збором їхніх голосів на виборах.
Чимало нинішніх політиків і так званих “політологів” та “філософів” насправді є хірургами з подальшого зачищення нашої пам’яті і національної свідомості. Вони по суті є реалізаторами ідеї командувача російськими військами в Україні Фрунзе (1923 р.) – “На Україні ми тільки зовнішньо справилися з відкритим рухом петлюрівщини… Не справимося доти, доки не вирвемо зброї у петлюрівщини – української мови”.
Тож усі 10 мовних антиукраїнських проектів, що лежать нині у Верховній Раді, це прагнення закріпити де-юре результати війни Росії проти України 1917-1920х років. В цьому світлі наші політичні партії насправді поділяються не так на “праві” чи “ліві” щодо своїх соціальних програм, як на українські та протиукраїнські – за природою тих, хто туди входить і того, чого вони прагнуть.
Риторичне запитання: чи можливо в принципі забезпечити єдність країни, якщо всілякі гуманітарні “компроміси” у нас робляться переважно за рахунок прав етнічних українців, які нині, можливо, є найнезахищенішою нацією в Європі?
І чи замислювався хтось над тим, що в разі чергової наруги над правом українців жити у власній українській Україні, пророче Шевченкове “І повіє новий огонь з Холодного Яру!” цього разу може відбутися, приміром, за новітньою “технологією” басків?
Народна газета, №16 (669). 21.04 – 27.04 2005 р. (подано у скороченому вигляді)