ВІЙНА: неУкраїнський підРахунок на телеканалі "1+1"
Спектр подій, що заторкнули автори циклу передач під назвою “Війна. Український рахунок” на телеканалі “1+1”, доволі широкий. Зокрема, чимало йшлося про боротьбу Української повстанської армії. Проте період другої світової війни по суті було вирвано з контексту боротьби української нації у 20-му сторіччі. Як результат, міркування гостей студії щодо перспектив “національного примирення” в сучасній Україні (або те, що залишилося від цих міркувань після монтажу програми) часто-густо зависали в повітрі.
Красномовним є той факт, що, говорячи про загибель у 1950 році командуючого УПА Романа Шухевича, автори передачі чомусь опускають його псевдо – Тарас Чупринка, хоча воно присутнє в усіх джерелах про ті події та особистість командуючого. Випадковість? Чому, взагалі, українець-галичанин обрав собі за псевдо прізвище поета з Наддніпрянщини? Чим той надихнув його? Може, рядками “Нащадки прадідів дебелих, В ярмі ідуть твої сини! Мій рідний край такий веселий, Мій рідний край такий сумний!”?..
Поета Грицька Чупринку було розстріляно 1921 року за вироком Київської губернської ЧК за “участь у контрреволюційному повстанні”, тобто за участь у національно-визвольній боротьбі українців 1917 – 1920 років.
Виявляється, за 20 років до УПА були в нас і криївки (та ще й які!), і контррозвідка на кшталт майбутньої СБ (Служби безпеки ОУН), і система конспірації, і масовий повстанський рух із тактикою, що поєднувала дії крупних з’єднань і невеличких боївок, і ідеологія українського визвольного руху – націоналізм. І навіть вітали бійці одне одного так, як вітатимуть через 20 років у Галичині та на Волині – “Слава Україні!”
А було все це … у 1918 – 1922 роках на Східній Україні, на території нинішніх Черкаської, Кіровоградської та Київської областей, де оперували повстанці, керовані штабом Холодного Яру.
Львівська молодь 1930-х (майбутні партизани УПА) зачитувалася історико-документальним романом учасника тих подій старшини Армії УНР Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. Серед військових відділів УПА були такі, що мали назву “імені Холодного Яру”, бійці брали собі за псевда прізвища героїв роману (приміром, Чорнота). Командири УПА наголошували, що їх надихав приклад боротьби Наддніпрянської України 1917-1920 років, а ідеолог ОУН Ярослав Стецько неодноразово ту боротьбу аналізував.
Зігнорувавши східноукраїнське псевдо командарма-галичанина, автори програми “Війна. Український рахунок” зігнорували й саму Визвольну боротьбу 1918-1920-х років України Східної, яка становить нерозривний зв’язок із подальшою боротьбою України Західної.
Тож, говорячи про “приборкання Москвою Західної України” у 1940-х і не розповівши про “приборкання” більшовицькою Росією Східної України у 1918-1920-х роках, автори програми значно применшили і справжній рахунок наших жертв у минулому столітті, і масштаби нашої збройної боротьби, а головне – відверто викривили логіку всіх подальших подій, про які розмірковували в студії.
Пригадайте, скільки пари було випущено в повітря, коли обговорювалося питання “правоти” чи “неправоти” воїнів української дивізії “Галичина”! Проте, якби широка українська громадськість сповна ознайомилася з матеріалами про дії російських червоних військ в Україні в 1918 – 1920-х роках, спекулятивна тема щодо “провини” дивізії “Галичина” за “невдалий вибір” союзника (Німеччина Гітлера) відпала б сама собою.
Адже будь-якій неупередженій людині було би зрозуміло – після того, що заподіяли українцям російсько-більшовицькі окупанти протягом 1917 – 1941 років, навіть спілка українців із дияволом була би виправданою, аби лише позбутися влади цього антилюдського режиму. Тож з ким вояки дивізії “Галичина” вступали в союз проти червоно-фашистського режиму Росії – є винятково наша українська справа.
Якщо називати дивізійників “німецькими колаборантами”, то як назвати тоді Сполучені Штати Америки, Велику Британію, Францію, які, поборюючи Гітлера, пішли на спілку з його неперевершеним учителем – Сталіним? Про режим якого Іван Багряний писав на еміграції: “Я повернуся до своєї Вітчизни… коли НКВД піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький”.
А відомий російський філософ-емігрант Г. Федотов солідаризувався з ним: “Хто зна, яких нових форм набуде російський фашизм чи націоналізм задля нової російської експансії?”
Та хіба справа лише в УПА чи дивізії “Галичина”? В цій державі й досі трактують як “бандитів” воїнів армії Української Народної Республіки! Так, українських військовополонених – учасників Другого зимового походу розстріляних червоноармійцями під Базаром, де зараз височіє монумент на честь українських вояків, і досі не реабілітовано, хоча неодноразово робилися запити до Генерального прокурора… Канал “1+1” також не включив ці жертви до свого хитромудрого “Українського рахунку”…
Взагалі, підміна понять, фальшива термінологія – чи не найбільший огріх програми в цілому, як утім і головна проблема нашого суспільства. Маємо анонімну “сталінську владу”, “сталінський режим” там, де треба б казати – “російська більшовицька влада”, “російський більшовицький режим”.
Фраза з фільму “вдень – радянська влада, вночі – упівська” історично-правдиво читається – “вдень – московська влада, вночі – українська”.
Наприкінці останньої серії проривається, нарешті, що “радянська” влада “розправилася з українським повстанським рухом”, а трохи далі – з “національно-визвольним рухом”. Але ж зрозуміло, що коли є нація-оборонець, має бути і нація-агресор.
Ховатися ж за декораціями анонімного “сталінського режиму” чи “радянської влади” безглуздо, оскільки і перше і друге – російського походження і саме цій, питомо “російській традиції правити через насильство” присвятив свою працю “Витоки і сенс російського комунізму” видатний знавець російських душ філософ М. Бердяєв.
Непереконливим виглядає М. Попович з його демонстративним небажанням оперувати терміном “німці”, а лише “нацисти”, щодо другої світової. Але хіба “прості” німці в стані ідеологічного сп’яніння не чинили на окупованих територіях те саме, що й їхні командири — члени нацистської партії? Але ж тоді довелося б визнати, що й “прості” росіяни-красноармійці робили на окупованій українській території те саме, що й їхні командири-більшовики – грабували і розстрілювали українських селян, палили їхні хати і гвалтували жінок.
То була інтервенція – провісник Афганістану. Тільки до Кабула Москва закидала уряд Бабрака Кармаля літаком, а до захопленого Харкова “уряд УССР” Раковського – з Москви потягом.
У грудні 1917-го військовий міністр того “уряду” В. Шахрай скаржився: “За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов”.
Та коли українці беруться до зброї і нищать російські продзагони, що рейдують Україною, грабують і вбивають селян в ім’я своєї “революції”, стурбований Антонов телеграфує Леніну — мовляв, слід відкликати з України продзагони, наявність у них “великої кількості комісарів-євреїв негативно сприймається населенням”, треба спочатку “створити тут владу”, а потім уже за її допомогою “качати хліб”.
Минає два роки кровопролитної боротьби, а головний чекіст Росії Дзержинський скаржиться з Харкова в листі до Леніна (26 червня 1920 року) про те, що й досі “величезною перешкодою в боротьбі — відсутність чекістів-українців… Коли з центру (тобто, з Москви. — О. Р.) безупинно натискатимуть і посилатимуть працівників, то й Україна стане скоро чесною, совєтською… ”
Хто і як робив Україну “чесною” та “совєтською” в 1918–1920х роках і що то були за “працівники” — в унікальному романі Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”,
В ході дискусії соціолог Леонід Фінберг зауважив: “Осмислення української трагедії і втрат не відбулося одразу по слідах подій. Батьки боялися казати про це своїм дітям. Зв’язок між поколіннями було перервано, і осмислення починається лише зараз”.
Але запитаємо — для кого становить загрозу таке осмислення? Для тих, хто доклав рук до наших жертв. Звідси намагання Москви скоригувати наші шкільні підручники з історії. Адже таке осмислення вимагає виставити рахунок до Російської Федерації — правонаступниці СССР. Можна лише уявити собі, яким був би він, якщо невеличка Литва вимагає за свої жертви від нашого “стратегічного партнера” 300 млрд. доларів за усталеними в світі стандартами.
А ще таке осмислення руйнує поширену в світі думку про те, що в 20-му сторіччі євреї були виключно “постраждалою” нацією (деякі європейські високопосадовці вже в новітні часи вибачалися перед очільниками держави Ізраїль за участь певної частини своїх співгромадян у Голокості, в тому числі і президент України Л. Кравчук на початку 1990-х, хоча з цим не все зрозуміло, адже держави Україна в 1940-х роках не існувало).
У лютому цього року програма “Подвійний доказ” на телеканалі “1+1” заторкнула стосунки між євреями та українцями. І, попри загальну тенденцію звести все до Голокосту і єврейських жертв, Яків Сусленський, голова т-ва “Ізраїль — Україна” з Єрусалиму сказав: “Євреїв було багато в ЧК. І, певно, євреї були гірші за росіян, бо євреям треба було показати росіянам, що вони вірні цій (більшовицькій. — О. Р.) ідеї”
Більше про активну участь євреїв на боці червоної Росії і терорі проти українців свідчать у своїх спогадах такі єврейські автори 1920-х, як С. Гольдельман (“Євреї та Україна”, 1921р), І. Чериковер (“Антисемітизм і погроми на Україні в 1917-1918 р.р. ”), А. Марголін (“Україна і політика Антанти”), Рафес (“Два роки революції в Україні”, 1920 р.), витяги з яких знаходимо в праці члена уряду УНР Олександра Шульгіна “Україна і червоний жах. Погроми в Україні”, вперше виданої в Парижі в 1927 році і перевиданої в Києві в 2001-му.
“Ми повинні визнати, констатує Гольдельман, що велика кількість комісарів-більшовиків в Україні, якщо не більшість — це були ті молоді євреї, що походили з українських містечок… Можна собі уявити, як український селянин сприймав цих євреїв (в більшості дуже молодих), коли вони з’являлися в селі на чолі військового загону, щоб або знищити його самого, або забрати його зерно… Євреї відіграли велику роль у підтримці більшовизму в Україні…”.
Гольдельман і Марголін визнають, що євреїв було багато в Червоній армії, тоді як в Армії УНР майже не було. Чериковер каже, що міста і містечка України, де євреї складали іноді більшість населення, і стали справжньою базою більшовизму в Україні…
Рафес, єврейський соціал-демократ (партія Бунд), а пізніше палкий більшовик, вважає, що “без комуністичних організацій євреїв совєтська влада не могла б встановитися в Україні. Єврейські робітники в Україні створювали основну базу Совєтів, і червона військова влада дуже опікувалася питанням залучення їх до Червоної армії… Коли треба було організувати в Україні червоний терор, більшість страшних ЧЕКА також склалося з тих самих молодих євреїв, що вийшли з наших українських містечок… багато молодих євреїв було в ЧЕКА, тих євреїв, прізвища яких з жахом повторювали в різних місцях України…”
То була жорстока війна, жертвою якої ставало цивільне населення. Проте, не ми, українці, ту війну розпочали, тож росіяни та євреї, що живуть нині на нашій землі – в історичному боргу перед Україною, і то не якою-небудь, а Україною Українською, яку представники їхніх націй нищили 80 років тому.
Говорячи про перспективи “національного примирення” в сучасній Україні, ведучий Макаров пропонує “вдивлятися без гніву в минуле” (бо тоді ми “стаємо толерантнішими”). А чому він не запропонує, наприклад, євреям “без гніву” вдивлялися в Голокост і принагідно повернути німцям астрономічні суми компенсацій, що ті їм виплатили? Або росіянам “без гніву” скасувати день 9 травня і забути про прихід німців під стіни Москви й до берегів Волги…
Чомусь не можу без гніву думати про те, що мій дядько загинув на Біломорканалі через те, що в 1929-му, на Одещині, сам будучи “середняком”, вступився перед окупаційною владою за односельця-”кулака”. Про те, що страх наших батьків усі ті роки був такий великий, що про саме існування дядька дізнався лише нещодавно…
“Інші нації за 60 років встигли примиритися, а ми ні”, — бідкається пан Макаров. Але ж “побєда (1945-го) не зробила нас вільними, як наприклад, французів”, вичерпно відповідає йому головний редактор культурологічного часопису “Ї” пан Возняк.
Я б додав: 1991 рік також не зробив українців вільними, якщо ми не можемо захистити і розвивати українську мову на власній етнічній території; якщо в 2003 році в Дніпропетровську закривають українську школу, а дітей переводять до російської…
І тут пригадується Нюрнберзький процес 1946 року, на якому переможці закидали переможеним дії, що (цитую за російським перекладом) “являлись преступными и включали германизацию присоединенных территорий”? А хто відповість за минуле і теперішнє російщення України?
Дивлюся на персонажів передачі - учасників подій 1940-х: ті, що були красноармійцями та енкевидівцями в минулому, і сьогодні дають інтерв’ю російською, живучи в Україні. Повстанці УПА – українською. Може, це і є та історична правда, що її так довго шукали та не знайшли на телеканалі “1+1”, говорячи про перспективи “примирення”?
Отже, українцям пропонують позбутися “комплексу гніву”… Яка турбота!
Проте людина, яка не здатна реагувати емоційно на болі своєї нації, є духовний кастрат. Дмитро Донцов писав, що у своїй переоцінці вартостей дехто з українців почав звати “мужність – жорстокістю, прислужництво – реалізмом, вірність ідеї – фанатизмом, безпринципність – об’єктивністю, нерішучість – розважністю…”. Все це український ідеолог визначив як кодекс вартостей “не здорової народної маси, а кодекс вартостей плебея” (“Дух нашої давнини”).
Гадаю, що “вдивлятися без гніву” – з того самого “кодексу”, який нам намагаються прищепити.
Подальші ж розмірковування пана Макарова (чи то риторичні, чи такі, що в них проглядає потаємна мрія) скидаються просто на блюзнірство: “Коли цифри (втрат. — О. Р.) стануть не головним, коли повоєнна спадщина перестане турбувати українців?”…
І на повен зріст постає мрія про створення на українській етнічній території суспільства під назвою “політична нація” – отари, якій байдуже, якою мовою розмовляти, і начхати на те, хто і за що на цій землі загинув.
Коли ж ведучий з якоюсь неприхованою насолодою озвучує провокативну тезу-дезу комуно-московських часів про “розбіжності між східняками і галичанами, які існують і всім нам добре відомі”, не можу встояти, аби не запитати — кому це “нам” і які саме “розбіжності”?
Для мене, “східняка”, що впродовж багатьох років подорожує влітку Карпатами, ці “розбіжності” передусім полягають у тім, що там я можу залишити в наметі поблизу дороги всі свої речі і весь день ходити по горах, а ввечері все знайти на місці. І ще там вітають одне одного, як і в давнину - Слава Ісу! - Слава навіки Богу! - в той час як на сході радше почуєш “…твою мать”.
Взагалі це лише здається, що в нашій історії все складно. Насправді все дуже просто. В тому числі і з подіями на Волині 1943 року.
Поляки називають їх “етнічними чистками”. А хіба володарювання поляків і росіян в Україні впродовж кількох століть не було суцільною “етнічною чисткою” України від українців колонізаторами, які, послуговуючися термінологією М. Поповича, не мали “жодних стримуючих начал”? Чому ж телеканали України мовчать про це?
Добре відомо, хто і коли прийшов сюди, і хто все “розпочав”. Просто всім, у тому числі і «філософу» з Могилянки, треба мати ту щирість, яку мав Великий канцлер Альбрехт-Станіслав Радзівіл, сказавши в 1649 році про повстання Богдана Хмельницького: “Козаки і чернь здійснили нечувані злочини, бо нечувані були наші гріхи”.
Мабуть, автори передачі вважають, що надали глядачеві аж занадто багато фактів, бо наприкінці останнього фільму ніби вибачаються: “Без них (фактів) рахунок неповний і правда лишається напівправдою”.
До цього нічого додати. Хіба що одне - рахувати треба краще.
“Народна газета” № 28 (581) 24.07-30.07 2003 р.
P. S.: На початку 2000-х на телеканалі «1+1» відбувся цикл передач з телеведучим Ю. Макаровим під назвою «Український рахунок».
Посилання
- Федотов Г. Новый Град. — Нью-Йорк. 1952
- О. Романчук. Ультиматум. — Київ. 1990
- Дзержинский Ф. Э. Изб. произв. В 2-х томах. Политиздат. — Москва. 1977
- Шульгин О. Україна і червоний жах. Погроми в Україні. Київ. 2000. — С. 42–47.